Що дивитися в Люботині

Вартує завітати у Люботин заради садиби Гіївка, щоб подивитися на палац князів Святополк-Мирських, руїни флігель та відновлену церкву. Відкладати на потім відвідини багатьох пам'яток в Україні не вартує, час та люди безжальні до каменю.

Історична довідка

Першим відомим з документів власником Гієвки був прапорщик М. Щербинін. 1802 року маєток в Гіївці переходить до майора Іони Познанського. Але головним персонажем в історії села Гієвки, став безумовно, Василь Григорович Маслович – літературознавець, журналіст, байкар, видавець і письменник. Маєток Гіївка він отримав у власність за заповітом від І. Познанського – наставника і вчителя, людини, яка була йому за батька.

До Іони Познанського прибігла шукати притулку заплутана в любовних інтригах мати Масловича: коли чоловіка відрядили на службу в Сибір, її обманом примусили вийти заміж за іншого. Та з'ясувавши обставини, Терезія Маслович разом із маленьким сином втекла від другого чоловіка і отримала прихисток у Познанського. Саме за його кошти парубок навчався в приватному пансіонаті, жив в його харківському будинку. У 18 років Василь самотужки видав свій перший твір; у двадцять три – через три роки по закінченні харківського словесного училища – захистив ступінь доктора мистецтв. Як нагороду за це Іона Познанський подарував йому будинок у Харкові, що згодом став справжнім літературним салоном. Кілька років Василь Маслович працював у Петербурзі, потім повернувся додому і почав завзято писати й видавати свої твори.

1821 року, після смерті І. Познанського, Гіївка за заповітом переходить до Василя Масловича. Таке рішення не сподобалося родичам Іони. Вони заводили навіть судові справи проти рішення свого бездітного брата віддати будинок і село вихованцеві. І це зрозуміло чому.

В Гіївці було шість винокурних заводів та п’ять млинів, які давали невеликий прибуток. Проте, якщо Гіївка на момент смерті Познанського перебувала у стані будівництва – багатий майор тільки розпочав будувати кам’яний палац замість дерев’яного господарського будинку та зводити новий храм, – то будинок у Харкові був справжньою скринькою скарбів Познанського. Тут він зберігав безцінні картини, вироби з бронзи, порцеляни, срібла, дорогі меблі, також й діаманти, рукописи, книги. В стайнях перебувало два десятки чистопородних коней, а в каретних сараях зберігалися екіпажі, зроблені найкращими європейськими майстрами. Статки Познанського оцінювалися в один мільйон царських карбованців! Хоча бути спадкоємцем такого багатства ще не означало жити безпроблемним життям. Родичі Познанського постійно не давали спокою, звертаючись в суди та намагаючись оскаржити заповіт. Все це руйнувало нерви, відповідно вливало на стан здоров’я, витягувало сили та гроші. Для завершення будівництва палацу і храму Маслович вимушений був узяти в борг 12 тис. крб.

Після смерті Василя Григоровича справу у будівництві палацу продовжив його син Микола. Також було створено парковий ансамбль. Дружиною Микола Масловича була Віра Ольховська – донька надвірного радника Петра Ольховського, власника маєтку в Шарівці (того самого маєтку, де знаходиться перлина паркового та палацового мистецтва Слобожанщини і який, за легендою, Ольховський програв у карти).

У 1881 р. родина Масловичів-Ольховських була вимушена продати гіївський маєток. Занадто дорого обходилося утримання такого великого господарства та будинку. Новим власником став князь Дмитро Святополк-Мирський. Як писав генерал-лейтенант Вітковський князю Дмитрові «... село Гієвка, з усіх боків оточена гаєм, а з четвертого боку село і великий ставок з хорошою водою, місце високе і здорове ...» . Він й рекомендував саме Гіївку у якості резиденції для проживання та відпочинку. Святополк-Мирський виконував обов'язки командувача військами Харківського військового округу і тимчасового Харківського генерал-губернатора. Але після відставки у 1882 році він переїзжає до маєтку. В своєму листі до Льва Толстого він так й пише «Ось скоро два роки, що я відмовився від посадової державної служби, не стільки заради моїх переконань, скільки по знанню їх хиткості. Не можна рухатися, а тим більше направляти інших, не знаючи, куди і навіщо. Ось чому я зупинився і зажив в селі» Навколишня природа і справді втішала та лікувала. Син князя Дмитра Івановича – князь Петро Дмитрович після відставки теж проживав в Гіївці. Він був шефом корпусу жандармів, 1904-1905 рр — міністр внутрішніх справ Росії. Він пішов у відставку після подій 9 січня 1905 року, які увійшли в історію як Кривава неділя. У Гиївці князь Петро Святополк-Мірський побудував школу, лікарню та аптеку.

Вартує зауважити, що генерал ад’ютант князь Дмитро Святополк-Мирський 1899 року у Ніцці, а похований за заповітом у маєтку в Гіївці (Люботині), як і його син Петро Дмитрович.

Після державного перевороту 1917 року, палац було націоналізовано. Тут, як і в багатьох інших колишніх садибах Слобожанщини розмістили перші інтернати для неповнолітніх. Протягом ХХ ст. за радянські часи було здійснено декілька перебудов та перепланувань палацу, що звісно вплинуло на його вигляд. Тоді не переймалися зовнішнім виглядом, все диктувалося господарськими та побутовими потребами.

У 1881 р. родина Масловичів-Ольховських була вимушена продати гіївський маєток. Занадто дорого обходилося утримання такого великого господарства та будинку. Новим власником став князь Дмитро Святополк-Мирський. Як писав генерал-лейтенант Вітковський князю Дмитрові «... село Гієвка, з усіх боків оточена гаєм, а з четвертого боку село і великий ставок з хорошою водою, місце високе і здорове ...» . Він й рекомендував саме Гіївку у якості резиденції для проживання та відпочинку. Святополк-Мирський виконував обов'язки командувача військами Харківського військового округу і тимчасового Харківського генерал-губернатора. Але після відставки у 1882 році він переїзжає до маєтку. В своєму листі до Льва Толстого він так й пише «Ось скоро два роки, що я відмовився від посадової державної служби, не стільки заради моїх переконань, скільки по знанню їх хиткості. Не можна рухатися, а тим більше направляти інших, не знаючи, куди і навіщо. Ось чому я зупинився і зажив в селі» Навколишня природа і справді втішала та лікувала. Син князя Дмитра Івановича – князь Петро Дмитрович після відставки теж проживав в Гіївці. Він був шефом корпусу жандармів, 1904-1905 рр — міністр внутрішніх справ Росії. Він пішов у відставку після подій 9 січня 1905 року, які увійшли в історію як Кривава неділя. У Гиївці князь Петро Святополк-Мірський побудував школу, лікарню та аптеку.

Вартує зауважити, що генерал ад’ютант князь Дмитро Святополк-Мирський 1899 року у Ніцці, а похований за заповітом у маєтку в Гіївці (Люботині), як і його син Петро Дмитрович.

Після державного перевороту 1917 року, палац було націоналізовано. Тут, як і в багатьох інших колишніх садибах Слобожанщини розмістили перші інтернати для неповнолітніх. Протягом ХХ ст. за радянські часи було здійснено декілька перебудов та перепланувань палацу, що звісно вплинуло на його вигляд. Тоді не переймалися зовнішнім виглядом, все диктувалося господарськими та побутовими потребами.

Вартує зауважити, що генерал ад’ютант князь Дмитро Святополк-Мирський 1899 року у Ніцці, а похований за заповітом у маєтку в Гіївці (Люботині), як і його син Петро Дмитрович.

Після державного перевороту 1917 року, палац було націоналізовано. Тут, як і в багатьох інших колишніх садибах Слобожанщини розмістили перші інтернати для неповнолітніх. Протягом ХХ ст. за радянські часи було здійснено декілька перебудов та перепланувань палацу, що звісно вплинуло на його вигляд. Тоді не переймалися зовнішнім виглядом, все диктувалося господарськими та побутовими потребами.

Палац

Важко впізнати в сірій непривітній споруді один з найкращих і найбагатших маєтків Харківщини.

Школа –інтернат тут діяла довго – аж до 1990-их рр. Звісно після того, як школа переїхала, сюди на розвідку відправилися мародери. Стан колишнього палацу вражає. Будівля в аварійному стані.

Побудований на місці старого дерев’яного будинку, палац поєднував у собі риси ґотики і класицизму. На той час було модно з’єднувати різні стилі, утворюючи архітектурно-неповторні суміші. Палац разом із ставом та церквою розташовані на одній вісі, що підкреслювалося ще й липовими алеями, партером перед фасадом, мостом через ставок. Два Г-подібних корпуси єднала між собою одноповерхова галерея. Спочатку в ній знаходився зимовий сад й оранжерея, потім, у 70-ті роки позаминулого століття, приміщення переробили під портретну галереєю.

Двадцяте століття привнесло найбільші зміни у зовнішній і внутрішній вигляд палацу: були прибудовані господарчі будівлі, заведено центральне опалення. Найбільшої шкоди палацу завдали військові дії під час Великої Вітчизняної, хоча після війни будівлю відновили. На перший погляд здається, що більше капітального ремонту не було.

Флігель

Цей службовий корпус будували одночасно з палацом, але в інших архітектурних формах – у формах класицизму.

За радянських часів будівля служила сільським клубом: тут розважалася молодь, призначали поблизу побачення, можливо, тут висловлювали молоді люди свої почуття, зав’язувалися знайомства, дружба. Але все це було кілька десятків років тому. А нинішнє село висловило своє ставлення до пам’ятки архітектури, до пам’ятки, яка охороняється законом і державою, – та нехай хоч у тартарари провалиться! Кого звинувачувати? Шокуюча різниця між світлиною з "Пам'яток містобудівництва та архітектури УРСР", зробленою в 80-ті роки ХХ ст., і тим, що я побачила у 2007 році, власними очима.

У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Через півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний купол, і двосвітна зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.

Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої в Люботині, схоже нікому нема справи.

У мальовничих руїнах ще можна розпізнати паркову ротонду, збудовану в 1820-их роках. Через півстоліття до неї прибудували два крила. Все пішло в небуття – і дерев’яний напівсферичний купол, і двосвітна зала, і підземелля, і прикраси фасадів. Обставини помилували лише колони ззовні та пілястри тосканського ордеру всередині.

Що робити? В чиї дзвони бити!? До кого звертатися, щоб врятувати й відновити пам’ятку, до якої в Люботині, схоже нікому нема справи.

Церква

Нинішній храм збудований на місці невдалої (з технічної точки зору) церкви, фундатором якої був Іона Познанський. Василь Маслович вирішив будувати нову церкву, за всіма правилами будівництва, «на віки». Але для цього треба було розібрати недобудовану стару церкву і мати неабиякі гроші. Будівництво розпочалося 1838 року, а завершилося вже після смерті Василя Григоровича ктитора. Незважаючи на фінансові проблеми, які супроводжували будівництво, Масловичі все ж побудували церкву, що піднімається на пагорбі як символ духовного начала людини.

Біля церкви – залишки від могильних пам’ятників колишніх власників села – князів Святополк-Мирських і священників, що служили тут. Вони немов нагадують нам, що людський вік – недовгий, час плине безупинно, і «по ділах наших» судитимуть нас. Усіх і кожного. І за кожний учинок окремо.