У Київській області є дві Сулимівки, обидві мають пам’ятки архітектури.
Спочатку завітаємо в найближчу до Києва – у невелике село Сулимівка, Бориспільського району, яка є батьківщиною гетьмана Івана Сулими. Слід зазначити, що «Яготинська» Сулимівка теж була власністю родини Сулими про неї читаємо окремо тут
Славетного козацького роду Івана Сулими
Вперше Сулимівка згадується 1615 року під назвою Сулиминці. Саме тоді польський магнат Станіслав Жолкевський подарував її Іванові Сулимі – своєму помічникові керуючого панськими маєтками. Це вже пізніше Сулима стане гетьманом Війська Запорізького і перейменує село як Сулимівка.
Іван Сулима походив з дрібного шляхетського роду. Він не раз ходив з запорожцями в морські походи проти турків, за що був нагороджений навіть Папою Римським золотою медаллю за захоплення турецької галери
Цей безстрашний воїн, як його називали побратими "Азовський вовк" у 1635 році зі своїм загоном напав і зруйнував польську новеньку фортецю Кодак, вирізавши залогу в складі 200 найманців-драгунів, очолюваний французом полковником Жаном Маріоном. Коменданта було жорстоко вбито.
Кодацька фортеця була зведена у липні 1635 року за проектом відомого військового інженера Гійома де Боплана на кошти польського сейму й мала досить двояке значення. Вона мала ніби виконувати функцію оборони проти татар, але фактично мати контроль над Січчю та виходом до Чорного моря. Її розташування на основному торгівельному шляху дозволяло контролювати як і людей, так і товари. Козакам не дозволялося взагалі проходити повз фортецю, ловити рибу у Дніпрі… Звісно такий стан речей не сподобався козакам. Тому восени й Іван Сулима з козаками й захопив фортецю.
Коронний гетьман Стефан Конєцпольський обманом захопив Івана та його сподвижників. Згодом вони були страчені у Варшаві у грудні 1635 року.
Історична довідка
Кілька століть село перебувало у власності родини Сулим. У 1841 році згідно заповіту Якима Сулими маєток було передано Івану Андрійовичу Войцеховичу – чоловікові його рідної сестри.
Одна з сестер відомо князя Петра Олександровича Багратіона, Варвара, була заміжня за Андрієм Івановичем Войцеховичем. Так поріднився грузинський царський рід з гетьманами Війська Запорізького. Родина Багратіонів часто гостювала у родовому маєтку Сулим-Войцеховичів у Сулимівці .
20 червня 1886 року поряд із старовинною Покровською церквою був похований князь Петро Багратіон. Пам'ятна дошка з датами смерті П.А. Багратіона, А.А. та І.П. Войцеховичів розташована на стіні церкви.
Зберігся також надгробний камінь на могилі П. А. Багратіона з вибитою на ньому датою смерті. У радянські часи, за словами місцевих краєзнавців, цей камінь «служив підставкою для корита, з якого напували корів.
Олександр Андрійович Войцехович був останнім власником села. Він колекціонував історичні документи і створив власним коштом сулимівський архів.
Кілька століть село перебувало у власності родини Сулим. У 1841 році згідно заповіту Якима Сулими маєток було передано Івану Андрійовичу Войцеховичу – чоловікові його рідної сестри.
Одна з сестер відомо князя Петра Олександровича Багратіона, Варвара, була заміжня за Андрієм Івановичем Войцеховичем. Так поріднився грузинський царський рід з гетьманами Війська Запорізького. Родина Багратіонів часто гостювала у родовому маєтку Сулим-Войцеховичів у Сулимівці .
20 червня 1886 року поряд із старовинною Покровською церквою був похований князь Петро Багратіон. Пам'ятна дошка з датами смерті П.А. Багратіона, А.А. та І.П. Войцеховичів розташована на стіні церкви.
Зберігся також надгробний камінь на могилі П. А. Багратіона з вибитою на ньому датою смерті. У радянські часи, за словами місцевих краєзнавців, цей камінь «служив підставкою для корита, з якого поїли корів.
Олександр Андрійович Войцехович був останнім власником села. Він колекціонував історичні документи і створив власним коштом сулимівський архів.
Олександр Андрійович Войцехович був останнім власником села. Він колекціонував історичні документи і створив власним коштом сулимівський архів.
Церква Покрова Пресвятої Богородиці
Як ще інакше може справжній воїн вславити своє ім'я крім того, щоб виходити переможцем із важких битв? Дуже просто – вславити ім'я Боже. Як на краю життя не згадати про Вічне і про джерело цього вічного? Може, передчуваючи щось, просити захисту та допомоги?
Після неволі в турецькому полоні, та за сім років до страшної загибелі, Іван Сулима в рідному селі будує православний храм Покрови Богородиці 1622-1629рр
Велика мурована однокупольна тричасна церква була домінантою села. Варто зауважити, що цей храм є одним із перших зразків української архітектури XVII ст.
Хоча дослідження храму проведені С. Юрченко та А. Шамраєвою у 1989-1990-их рр. виявили, що Іван Сулима звів дерев’яний храм, а от мурований на місці попереднього був побудований 1708 року.
За просторовою композицію він подібний до традиційних тричасних храмів. Цікаво, що внутрішнє убранство храму було доволі скромне. Розписів в церкві не був. Єдина прикраса – ікони, які були у складному вівтарі. Якщо виникала небезпека, наприклад, напад, то образи швидко виймалися з вівтаря, та ховалися, а сам вівтар ладно складався і теж виносився.
На 1825 рік храм вже перебував в настільки аварійному стані, що богослужіння в ньому скасували, і, навіть, розглядалося керівництвом полтавським єпархії питання про те, що храм розібрати. А приход приєднати до приходу Михайлівської церкви у Малій Стариці. Храм від знищення врятував Яким Якимович Сулима. Завдяки йому рішення про ліквідацію церкви було скасовано . Отже , вже 1835 року храм було відновлено. Тесовий дах був замінений на залізний. На початку ХХ ст. до храму прибудували триярусну дзвіницю, що дуже змінило його зовнішній вигляд.
Відомий в історії українського іконописного мистецтва образ "Козацька Покрова" (XVIII ст.), портрети Сулими та «Сулимихи» - Параскеви були прикрасами храму, нині вони зберігаються у Державному музеї українського образотворчого мистецтва.
Хоча за радянських часів більшість ікон церкви було спалено та викрадено.
Храм упродовж століть служила родовою усипальницею – під нею був склеп. Тут були поховані син гетьмана переяславський полковник Федір Іванович Сулима; Іван Федорович Сулима – генеральний хорунжий Війська запорізького, наказний полковник Переяславського полку; Семен Іванович Сулима – переяславський полковник; Євстахій Семенович Сулима – ротмістр російської армії; Семен Семенович Сулима – надвірний радник; Яким Семенович Сулима – генерал-майор, таємного радника імператора, останній генеральний суддя України. Жахлива сторінка в історії Сулимівці: у 30-ті роки родинний склеп родини Сулими було пограбовано, що відбулося з рештками похованих – можна знайти в Інтернеті. Але червона чума помутила розуми навіть підлітків…
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
в сучасному селі, що зветься Сулимівка,
до кінських грив припадені грудьми,
промчали хлопці – загула бруківка –
і тільки гриви... курява... і свист...
лунких копит оддаленілий цокіт...
і ми... і степ... і жовтий падолист...
і цих дворів передвечірній клопіт...
І як за сонцем повертає сонях,
так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях...
В маєтку гетьмана... Івана Сулими...
Ліна Костенко
Будівлю храму у радянські часи використовували як сховище, але й до цього вона встигла побувати в’язницею для військо полонених та, навіть, стайнею.
Після здобуття Незалежності, у 90-ті роки було проведено мінімальну реставрацію, храм здобув новий вівтар.
Садиба Сулимів
Неподалік від храму розташована садиба маєтку Сулим та парк. Перед старим будинком – рештки фонтана. Садиба дивом вціліла та пережила революційні часи. В той час, коли масово знищувалися панські маєтки, деякі мешканці Сулимівки встали зі зброю на чергування біля палацу – захищати його. За радянські часи панський будинок було розібрано, як повідомляють різні джерела. Лишився від нього лише фундамент. Яку роль відігравав будинок нижче на фотографії мені достеменно не відомо. Йомвірно, це все ж таки флігель садиби. Можливо ви знаєте більше - пишіть в коментарях.
