Китаєва пустинь
Зелені пагорби, синє безхмарне небо, переспіви пташок, свіжість від природного озера, легкий прозорий дзвін, що кличе вірян на службу Божу. Монастирське подвір'я - тут затишно, метушня великого міста всього за десяток кілометрів звідси. А тут вже зовсім інший світ. Лишаючи свої господарчі справи, люди, що мешкають в будинках неподалік від монастиря, поспішають на молитву. Так дивно - жити майже в монастирі. Троянди усюди у двориках, і на маленькому цвинтарі. Забуваєш про все. Тут справді панує вічність.
Сумними жіночими очима дивиться з могили-пам’ятника намальований Досифей. Людина, яка змалечку хотіла здобути саме таку вічність. Коли маленька Дарина повернулася в батьківський дім з московського монастиря, де тривалий час провела у своєї бабці-монахині, дівчинка зрозуміла не по душі їй світське життя. Вона вирішила присвятити своє життя служінню Богу. Знатного роду Тяпкіних красуню Дарину(рос. Дар’) почали готувати на видання. Тоді дівчина вирішує втекти. Багато часу проблукавши, вона зрозуміла, що в чоловічому одязі їй буде ліпше сховатися у дорозі від родичів, які усюди розшукували її .
Отримавши відмову на постриг до московського монастиря, «молодий чоловік» в поношеній, потертій одежі селянина, з'являється в Києві. Тут він буде мати невдалу спробу влаштуватися в Києво-Печерську Лавру. На той час існував закон, якій забороняв приймати селян до монастирів, так як дуже багато було втікачів. Отже, наш мандрівник відправляється в урочище Китаєве - місце, яке вважалося пустинню для бажаючих пізнати істину. З давніх-давен тут були печери, але дивний молодий хлопець вирішив зробити житло собі сам. І вже через пару років слава про благочестя, про праведне життя інока Досифея облетіла Київ. До нього потягнулися люди, вони хотіли отримати поради та благословення. Пролетіли роки, багато років затворницької слави ченця Досифея, ніби колишнього селянина-утікача. Саме до нього приїжджала російська імператриця Єлизавета Петрівна. Вона була в захваті, спостерігаючи відновлення печерного життя, притаманного ранньохристиянським аскетам. У день своєї смерті Досифей обійшов ченців і в кожного попросив пробачення, а заповітом його було прохання поховати його не обмиваючи його тіло, і не роздягаючи. Через деякий час до монастиря приїхала жінка і побачивши на могилі зображення Досифея прошепотіла: "Це ж моя сестра рідна Дар’я Тяпкіна."
Зелені пагорби, синє безхмарне небо, переспіви пташок, свіжість від природного озера, легкий прозорий дзвін, що кличе віруючих на службу Божу. Монастирське подвір'я - тут затишно, метушня великого міста всього за десяток кілометрів звідси. А тут вже зовсім інший світ. Лишаючи свої господарчі справи, люди, що мешкають в будинках неподалік від монастиря, поспішають на молитву. Так дивно - жити майже в монастирі. Троянди усюди у двориках, і на маленькому цвинтарі. Забуваєш про все. Тут справді панує вічність. Сумними жіночими очима дивиться з могили-пам’ятника намальований Досифей. Людина, яка змалечку хотіла здобути саме таку вічність. Коли маленька Дарина повернулася в батьківський дім з московського монастиря, де тривалий час провела у своєї бабці-монахині, дівчинка зрозуміла не по душі їй світське життя. Вона вирішила присвятити своє життя служінню Богу. Знатного роду Тяпкіних красуню Дарину(рос. Дар’) почали готувати на видання. Тоді дівчина вирішує втекти. Багато часу проблукавши, вона зрозуміла, що в чоловічому одязі їй буде ліпше сховатися у дорозі від родичів, які усюди розшукували її .
Отримавши відмову на постриг до московського монастиря, «молодий чоловік» в поношеній, потертій одежі селянина, з'являється в Києві. Тут він буде мати невдалу спробу влаштуватися в Києво-Печерську Лавру. На той час існував закон, якій забороняв приймати селян до монастирів, так як дуже багато було втікачів. Отже, наш мандрівник відправляється в урочище Китаєве - місце, яке вважалося пустинню для бажаючих пізнати істину. З давніх-давен тут були печери, але дивний молодий хлопець вирішив зробити житло собі сам. І вже через пару років слава про благочестя, про праведне життя інока Досифея облетіла Київ. До нього потягнулися люди, вони хотіли отримати поради та благословення. Пролетіли роки, багато років затворницької слави ченця Досифея, колишнього селянина-утікача. Саме до нього приїжджала російська імператриця Єлизавета Петрівна. Вона була в захваті, спостерігаючи відновлення печерного життя, притаманного ранньохристиянським аскетам. У день своєї смерті Досифей обійшов ченців і в кожного попросив пробачення, а заповітом його було прохання поховати його не обмиваючи його тіло, і не роздягаючи. Через деякий час до монастиря приїхала жінка і побачивши на могилі зображення Досифея прошепотіла: "Це ж моя сестра рідна Дар’я Тяпкіна."
Віддавши мовчазну повагу жінці, яка дійсно довела стійкість поклику своєї душі та серця, яка стала прикладом для багатьох віруючих, ми йдемо далі. Проходимо через місток, ліворуч можна часто побачити ченців що рибалять на березі ставку, а ми, піднімаємося старими дерев’яними сходами на протилежний від церкви пагорб. Тут розташовано декілька печер, але відкрита для загального відвідування лише одна. На вході для тих в кого нема ліхтарика чи бажаючих поставити свічку, можна її придбати. Спускаєтесь в світ аскетизму, один на один з собою, зі своєю совістю, і з .. Богом. Печери тут інші ніж в Лаврі, зовсім інші, і можливо саме тут ви зможете відчути, яке життя було в ченців-аскетів.
Китаєвські печери
Як доїхати до Китаївської пустині
Від м. Либідська автобус №20 - зупинка вул. Китаєвська, автобус №52 до зупинки Школа, або від ст. м "Видубичі" – авт. 43, 65 до зуп. Проспект Науки.