Перша згадка про Угнів відноситься до 1360 р. 1462 року місту було надано магдебурзьке право. Зазнавав нападів татар в 1621р. А в 1624р в місто прийшла біда - мор, за нею велика пожежа в 1634. Колись місто було головним осередком видавничої діяльності. Нині Угнів найменше місто в Україні - на сьогодні нараховується всього 1150 чол.

Костел Внебовзяття Пресвятої Діви Марії

Kościół p.w. Wniebowzięcia Najświętszej Panny Marii

50.367025, 23.744718   

Всередині костелу

костели у Варяж та Великі Межиричі (Рівненська область)

Церква Різдва Пресвятої Богородиці ПЦУ

50.365556, 23.750561   

В нотатки на майбутню подорож

перелік інших історико-архітектурних та культурних пам'яток Угнева

Стаття по темі: Угнівські царівни

Галина МИЦЬ, "Високий Замок"

Журналіст «ВЗ» їздила до найменшого міста України - Угнева - пошукати залишки самобутньої місцевої культури.

З плином часу в Угневі – крихітному містечку, розташованому на польському кордоні, – майже не залишилося корінних угнівчан. Із найстарших жителів називають двох жінок – Марію Степанівну Лисяк та Марію Іванівну Гутовську. Марії Гутовській уже за 90 літ. Є ще одна родина, з молодших. Ото й усе. Впродовж останніх десятиліть життя порозкидало жителів самобутнього міста по різних кінцях світу. У 1946 році українське населення Угнева переселили до міста Бережани, що на Тернопільщині, частину - до Львова та в околиці. Деякі українці та міщанські подружжя заховалися перед вивезенням, проте у червні 1947-го їх таки силоміць переселили – переважно до Вроцлавського воєводства. В опустілому містечку залишилося кільканадцять родин…

Я приїхала до Угнева пошукати залишки самобутньої та унікальної культури. А головне – розпитати про чи не найбільший скарб цієї землі – угнівчанок, котрих за їхній одяг і освіченість вважали особливими жінками.

«Чуби» – ознака вишуканості і вроди

Аби розповісти мені про давні традиції стародавнього міста, характерні винятково для цієї землі, у класну кімнату угнівського училища прийшли три угнівчанки – Надія Михайлівна Канюка (вона ж заступник директора цього училища з навчальної роботи, поетеса), Ольга Михайлівна Ковальська (головний бухгалтер училища) та мер міста Ганна Костянтинівна Магулка. Ця училищна кімната – чи не єдиний в Україні музей угнівської культури. На полицях і розвішані на вішаках – зразки давнього угнівського одягу. Ентузіасти збирали ці експонати по тутешніх домівках – бабці діставали речі зі старих скринь, зносили з горищ. Деякі строї подарували мешканці Угнева, які тепер живуть далеко від батьківщини. Надія Михайлівна витягає одну з хусток, яка, попри поважний вік, чудово збереглася (є хустки, яким за 200 років). Одна з особливостей тутешніх жінок, розповідає вона, була у тому, що усі носили на голові так звані угнівські «чуби» – величезні хустини площею чотири квадратні метри (два на два), які зав’язували особливим способом, “на чубі”, довгі кінці яких вільно спадали жінкам на плечі. У такій хустці ходили і в найлютіший мороз – було у ній тепло, як у шапці. До різних свят угнівчанки одягали різні хустки. До зелених празників – зелені, на Різдво Христове – срібні, на Йордан – сині або голубі. На шиї міська жінка обов’язково повинна була мати коралі – 10-12 шнурків намиста, посередині до яких чіпляли один або два золоті дукачі часів цісарівни Марії Терези.

Угнівчанки носили особливі кожухи – коротші спереду і дуже довгі ззаду (хтозна, можливо, цю моду саме з Угнева запозичили сучасні модельєри, шиючи весільні сукні).

Ольга Михайлівна показує власний костюм – йому уже 145 років. Одна із угнівчанок, розповідає, вперше одягнула його у 1860 році на відкриття угнівської церкви. Найдивовижніше – тканина ніде не порвалася, не вицвіла. І тільки розшита бісером чорна оксамитова камізелька трошки посіріла на згинах. “Бачите, що то була за якісна тканина?”. Кажуть, коли йшла угнівчанка з вив’язаним на голові квітчастим “чубом”, у кожусі, що довгим шлейфом тягнувся позаду, була вона схожа на царівну або ж королеву. Ці жінки відповідно й трималися – рівно, гонорово. “А чому вони саме так, не подібно до інших, вдягалися впродовж століть?” “Угнівські міщанки у такий спосіб підкреслювали свою інтелігентність, жіночність і вроду...”.

Інтелігентка Смеречиха

Угнів у давнину вважався осередком інтелігенції. Звідси вийшло багато меценатів, вчителів, лікарів... У місті українських патріотів, де керували переважно українці (бо поляків тут не допускали до влади), за всяку ціну намагалися вивчити дитину. Хоч це було й недешево. Родина мусила продати тонну ячменю, аби заплатити місячний побут двох учнів у гімназії. Волелюбні угнівчани й угнівчанки розуміли, що самі не зможуть побороти австрійське та польське панування, тому в дітях бачили майбутніх проповідників свободи. Діти вивчалися і не поверталися додому. Від того програвав Угнів, але вигравав світ.

Угнівські жінки намагалися не відставати за інтелігентністю від чоловіків. У містечку знають реальну історію про місцеву мешканку Смеречиху. Ця розумна жінка, яка овдовіла у другій половині ХІХ століття, переїхала до Львова і винайняла велике помешкання для угнівських хлопчиків, які вчилися у львівських гімназіях. Смеречиха користувалася неабияким довір’ям в угнівців, і не тільки тому, що була угнівчанкою, а й тому, що добре опікувалася хлопцями, яких їй довіряли матері. В Угневі говорили: “Якщо хочеш, щоб твій хлопець не “лямпартував”, віддай до Смеречихи, вона його припильнує”. Плата за таке опікунство була невелика – три ринські срібла й харчі. Угнівчани довозили ті харчі возами, а бідніші – несли на плечах з Угнева аж до Львова (83 кілометри проходили пішки за два тижні). Таких цікавих освічених жінок в Угневі було немало. Ще одне ім’я – меценатка Пелагея Жуковська. Дружина вельми багатого чоловіка Степана Жуковського, вона не мала дітей. Подружжя офірувало гроші на будівництво церкви, яка тривалий час вважалася однією з найкрасивіших у Галичині. Згадують, у церкві під куполом навіть був намальований портрет Пелагеї, та у радянські часи його замалювали.

Ностальгія…

Угнів – це нині найменше місто в Україні, приблизно 1150 мешканців. Хоча у давнину тут жило разів у п’ять більше людей.

Давні угнівські “чуби” досі можна побачити у містечку на великі свята. В самобутніх місцевих строях жінки ходять колядувати. А ще іноді по-давньому вдягаються дві найстарші угнівчанки. Розквітають “чуби” на свято Вознесення, коли до містечка, яке спеціально чепуриться з такої нагоди, приїжджають угнівці з інших міст України. Угнівчани – це уже свого роду братство, усіх колишніх міщан приводить на рідну землю ностальгія.

…Угневу сьогодні потрібні підтримка і допомога. Давно час перекрити костел, який колись виблискував золотими куполами, а після перенесених бур світить пустками. І тут уже не допоможе ентузіазм угнівчанок – потрібні реальна програма порятунку архітектурних пам’яток і серйозна фінансова підтримка. Аби не загинув і надалі острівець незвичайної галицької культури.

© Високий Замок - інтернет версія
www.wz.lviv.ua

У найменшому місті України – Угневі – багато дерев

Галина МИЦЬ, "Високий Замок"

Угнівчани розповідають, що там, де останніми десятиліттями повиростали парки і сквери, 100 років тому шуміли знамениті угнівські ярмарки, на які люд з’їздився з усіх-усюд, і навіть гаварецькі гончарі привозили свою унікальну чорну кераміку. Наприкінці жовтня ясени засипають угнівські вулички листям, і цей осінній шарм вкупі з давніми будинками створюють відчуття реального дотику до незвичайної історії.

В Угневі збереглося те, що не збереглося в жодному іншому куточку України, – давня архітектура одно-двоповерхових будинків (єдина тутешня “багатоповерхівка” – гуртожиток місцевого училища, який налічує п’ять поверхів). Збереглася та архітектура завдяки випадковому збігу обставин: у радянські часи в Угневі, який вважався прикордонною зоною, забороняли будувати і перебудовувати споруди.

З плином часу тут майже не залишилося корінних угнівчан. Впродовж останніх десятиліть життя порозкидало жителів самобутнього міста по різних кінцях світу. У 1946 році під час операції “Вісла” українське населення Угнева переселили до міста Бережани, що на Тернопільщині, частину – до Львова та в околиці. В опустілому містечку залишилося кільканадцять родин… Місцеві жителі показали мені будинок, на якому великим шрифтом написано “Слава великому Сталіну”. Дивний подих минулого.

Мандрівку містом починаю з мерії. Вона розміщена в одноповерховому будинку, який не вельми відрізняється від інших. – У давні часи, – розповідає заступник міського голови Ігор Мороз, – в Угневі жила інтелігенція – вчителі, лікарі, священики. Місцеві мешканці – як вони себе називали, міщуки – усі свої заощадження і заробітки вкладали в освіту дітей. Може, тому всі місцеві будиночки – нерозкішні, маленькі.

Роки не пошкодували угнівську архітектуру. Потребують порятунку будинки, окремі з яких, потріскані від часу, стоять пусткою. Приїздили архітектори з “Львівської політехніки”, оглядали один з таких будинків. “Який же він унікальний!”. А що з того, коли грошей на реставрацію нема. Потребує порятунку й пам’ятка архітектури державного значення – костел, у якому нині провадять протиаварійні роботи.

До проблем з реставрацією будинків додається соціальна біда – безробіття. Люди виживають хто як може. “А хіба не страшно отак жити – безробітними?” – запитую Галину Губені – викладача місцевого училища і творця угнівського музею (пані Галина люб’язно погодилася стати моїм гідом у старовинному місті). “Дуже страшно. Добре, якщо в домі є пенсіонери, які мають пенсію, та ще корову. А де візьмуть пенсію люди, які нині є молодими і не мають роботи?”.

Угнівчани у переважній більшості заробляють як Бог пошле. Їздять до Польщі – до неї звідсіля рукою подати. Один привезе продукти, котрі там дешевші. Інший вікно – для себе чи для сусіда…

Обшитий риштуванням височенний угнівський костел видно з усіх куточків міста. Ще на автобусній зупинці люди розповіли, що уночі біля споруди з’являється привид – це тінь ксьондза обходить старий костел. Хоча, може, легенда з’явилася тому, що в споруді є поховання – 11 могил… Разом з пані Галиною заходимо всередину. Війнуло настояним на товстих мурах холодом. Десь з-під купола здіймаються єдині жителі костелу – голуби. Стіни облуплені, але їх унікальність проглядається у залишках ліпнини, фрагментах виписаних холодними блакитними кольорами малюнків.

З будки, у якій саме обідають майстри, до нашої екскурсії приєднується виконроб – Василь Петрів, який керує протиаварійними роботами. Пан Василь розповідає, що стіни костелу – півтора метра завширшки. І доволі міцні. “Старі люди кажуть, що до розчину, яким його мурували, місцеві жінки били яйця. Коли витягують цеглу з фундаменту, вона, попри те, що пролежала чотири століття, виглядає мовби учора випалена”.

На центральній стіні костелу проглядається тріщина. Це, кажуть, сталося після того, як розширили вхідні двері – аби до храму могла заїздити вантажівка. “А для чого ж вантажівка?” – запитую пана Василя. “У радянські часи, – пояснює, – у костелі містилися склади, у тім числі мінеральних добрив”. Пан Василь переживає, аби погода дозволила завершити найголовніші роботи.

Галина Губені – автор книжки про Угнів – багато років по крихті збирала історію міста. “Ось тут, – показує, поки йдемо вулицею, – ще за часів Київської Русі стояла капличка святого Івана. Якось мені наснився сон, що маю її відбудувати – була тоді на третьому курсі інституту”. Пані Галина розшукала фотографію каплички, а добра людина подарувала їй дерев’яну фігурку святого Івана. Фігурка без голови – адже Івану Хрестителю відтяли голову. Йдемо до музею, аби її оглянути.

Угнівський музей, який пані Галина створила два роки тому, розташувався у казковому будиночку. Поява музею – своєрідне диво. Місцева мешканка, підприємиця, яка мала тут магазин, подарувала будиночок спеціально під музей – повірила Галині Губені з першого погляду. Місця, щоправда, небагато – дві крихітні кімнати. Але у них вже оселився особливий дух минулого.

Шукаю очима знамениті угнівські чоботи, по які у 1900 році до Угнева приїздив Іван Франко. “Я маю фрагмент цих чобіт, – зітхає Галина Губені. – Знамениті угнівські чоботи, які не збереглися, шили на одну ногу. Вони мали особливий покрій – суцільно вирізався передок, – тому всередину не потрапляло повітря, і це були найтепліші відомі чоботи”. От тільки люди на старих фотографіях виглядають так, мовби за помилкою вдягнули на ноги однакові чоботи…

На старому дерев’яному бамбетлі – угнівські вишиванки. Окремі мають щонайменше 100 років – поїджені мишами, які, певне, навідувалися у скрині угнівчанок. “Оце, – показує пані Галина багате вишиття, – сорочки Красної Олени. Жила в Угневі така самотня жіночка, яка до глибокої старості була неймовірно вродлива. Олена пережила важке життя. У часи війни усю її родину скинули в студню, тож в Олени від горя помутився розум”.

Особлива тема – угнівський одяг. До церкви міщани ходили у білих блузках, сукняних чорних або темно-синіх плащах, які взимку прикрашали сивим каракулем. Жінки на головах мали особливий убір – великі (два на два метри) кольорові хустки, які вив’язували особливим способом – з чубами. У пані Галини у музеї є кілька світлин тих часів. Угнівчанки, які, до речі, були переважно освіченими жінками, на тих світлинах виглядають як справжні царівни.

Вони, кажуть, відповідно й трималися – рівно, гонорово. У такий спосіб підкреслювали свою інтелігентність, жіночність і вроду… “А як же вишиванки?” – “А вишиванки одягали тоді, коли виступали в клубі”.

Пані Галина показує чорну блузку 30-х років минулого століття. І тканина, і крій настільки цікаві, що, здається, – тільки вчора з магазину. Так само добре збереглися чорний сукняний плащ, жакет та хустка, котрі є у музеї. На моє прохання пані Галина одягає цей давній міщанський одяг, вив’язує на голові знаменитий угнівський “чуб”. Я допомагаю притримувати велику хустку, яку вив’язати непросто. У давнину таку місію виконували угнівські чоловіки.

Останній пункт угнівської мандрівки – тутешня церква, яка за свій унікальний розпис у візантійському стилі тривалий час вважалася однією з найгарніших церков Галичини. Отець Богдан Паращак оповідає історію храму. Його почало будувати угнівське подружжя Пелагеї та Степана Жуковських. Пелагея не мала дітей, тож священик порадив їй дати гроші на церкву. ”Зробіть це, і вас будуть згадувати люди”. Подружжя офірувало гроші на храм і справді залишилося у пам’яті людей.

Угнів не хочеться покидати. Це самобутнє місто водночас і величне, і занепале. Острівець незвичайної культури потребує серйозної державної підтримки. Це все-таки найменше місто України, і саме воно ради зі своїми унікальними пам’ятками не дасть.

© Високий Замок - інтернет версія
www.wz.lviv.ua