Палац Мерінга - один з нагарніших палаців Вінниччини

Чудовий палац в Старій Прилуці часто називають молодшим братом Маріїнського.

Останнім власником Старої Прилуки та палацу був Сергій Мерінг син відомого лікаря Фрідріха Мерінга. (Фрідріх викладав в Університеті св Володимира в Києві курси лекцій, а також вивчав епідеміологію тифу, та брав активну участь проти епідемії цієї хвороби в Києві. Цій родині належала земля та ряд будинків в Києві. Нинішня вулиця Банкова – це теж була в його володінні. Син доктора - Сергій був міністром торгівлі й промисловості УНР)

Цікаво, що в останні роки перед революції палац був зданий Сергієм Мерінгом в оренду Казимиру Ближовському.

Вперше ж згадки за існування палацу починаються з 1780 року тоді представник роду Борженцьких – Олександр Мацей зводить тут палац. Але його перебудовують вже за часи володарювання Чеслава Здзеховського-старшого. Його син розтринькав все що було нажито та зібрано батьком. Після його смерті він розпродає колекції порцеляни, зброї, статуї, картини старих шкіл німецьких та іспанських художників, зокрема Дієго Веласкес та польських художників, наприклад роботи Юзефа Зіммлера та Артура Ґроттґера. Всього 450 картин! Існує припущення, що деякі картини потрапили до колекцій родини Терещенків. А деякі шедеври тепер можна побачити в Національних музеях Варшави та Вроцлава Кажуть, що виставлені на продаж сином-гулякою Здзеховським, картини були оцінені в 100 000 срібних карбованців. Існує легенда, що й сам староприлуйький палац молодший Здзеховський не продав Сергію Мерінгу, а програв! у карти. Отже, остання перебудова палацу, який набув вигляду, що нагадує Маріїнський палац в Києві сталася за Мерінга, який проживав в Києві неподалік від цієї архітектурної перлини

Якщо ззовні палац це необароко, то всередині відвідувача одразу вражає на першому поверсі зала в мавританському стилі – таке цікаве поєднання берберського та іспанського стилів в Північній Африці та Аль-Андалусії.

Звісно в українському палаці цей стиль спрощений, і до Альгамбру нагадує віддалено, але тим не менш вражають різьблені східні арки, геометрична ліпнина на стелі, кахель з рослинними візерунками. Прекрасні ковані перила сходів на другий поверх. Також на першому поверсі розташувалася бібліотека з чудовою дубовою(?) стелею.

Стан палацу обурює! Він аварійний. Що ззовні, що всередині вражає разюча контрастність колишньої величі з сучасним страшним станом.

Важко повірити, але палац був колись в оточенні граного старовинного парку, який був створений ще наприкінці XVІІІ ст. Серед різноманітних рідкісних дерев та кущів стояли чудові статуї. Зі всього збереглися тільки блакитні високі ялини та фонтан. Частину колишнього парку займає спортмайданчик.

Ремонт палацу відбувався в 50-их рр. ХХ ст. у. Як вже зазначалося, що Сергій Мерінг виїхав з родиною до Відня. Вважається, що деякі цінні речі він взяв з собою, а деякі були заховані. Отже, в 1956 році під час ремонту знайшли сховані картини, коштовності, і серед знахідок – перлину скарбу, портрет батька Сергія Мерінга, лікаря та професора Федора Мерінга, який належав пензлю видатного художника Миколи Ге

З 1958 року там функціонує школа-інтернат. Яка й нині там існує. Точніше сам навчальний корпус вже в аварійному стані, тому в колишньому палаці функціонують лише деякі кабінети та бібліотека. Дуже шкода спостерігати, як один з прекрасних палаців Вінницької області, пам’ятка архітектури національного значення повільно вмирає.

Церква Преображення Господнього

Церква Преображення Господнього була зведена замість старого храму 1819 року. Новий храм побудований з цегли за проектом німецького інженера Ріхарда Крауса на кошти власника Старої Прилуки Сергія Мерінга та на пожертви мешканців села.

За часи Другої Світової, коли Вінниччина була окупована німцями, вони влатували в церкві склад. Після війни, як не дивно, храм став діючим. Але вже за 15 років храм закрили. У 80-их рр. ХХ ст. тут влаштували зал урочистих подій. Цікаве доповнення до історії будівлі зробила Светлана Светланова: «Радянська влада взялась за ремонт будівлі після того, як буревій зніс купол і дощі почали руйнувати склепіння церкви. Ініціював реставрацію церкви тодішній голова сільради Майданюк Андрій Микитович. Оскільки радянська влада на церкву не мала права виділити гроші, це було б фінансове порушення, то оформили як на ремонт будинку урочистих подій(а не рацс!) . Райком партії поставив умову: дах не має нагадувати церковний. Але розуміючи, що архітектурний стиль вимагає саме відповідного даху, Майданюк взяв на себе відповідальність і замовив майстрам саме такий який ми бачимо сьогодні. Внутрішній простір приміщення було оздоблено художніми гіпсовими плитами. Провели опалення. І тут до Майданюка звернулася церковна община у кількості десяти чоловік з проханням передати будівлю під культову споруду. Влада погодилась. Таким чином у селі на радість людям знову появилась церква.»